Артем Лоік, Абіє - Молитва 2

Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине...
Ти за край ідеш... Так за край!
Щоб залишити мені мене.

Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.

Ствол 415 міліметрів, а тому
смерть не довго до мене в економкласі летіла,
та я відпросився у старої знову додому,
у мене на землі залишилось незакінчене діло.

Затягнув"пальоний" турнікет і двинув у темряву,
воля до життя сильніша будь-яких панацей,
у смерті руки трусяться немов би від тремору,
дала маху і я лізу з того світу на цей!

І хватаюсь за землю, що є сили і духу,
і в багні серед бруду — віднаходжу коріння,
і беруся за нього, як за мамині руки,
а у грудях грохоче моя Україна…

Кращі люди не вагаючись засіяли небо,
гірші люди не вагаючись чекають плоди,
а я лізу по землі і її мої ребра
орють для голів сліпої орди.

Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине...
Ти за край ідеш... Так за край!
Щоб залишити мені мене.

Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.

Видно землі ці плетені тьмою,
по кордонах вузлами ці ниті,
та поки я живу і ці землі за мною, —
я заставлю чортів їх цінити!

Кров хотіла втекти та спинилась,
і на тому їй дякую клятій,
я ще дихаю, тому спи мила,
хай попереду біси, та за нами крилаті!

Почекає та небесна гребля,
що описував детально одинокий Данте…
Поки лізу по землі і її мої ребра
витирають від лап окупанта!

Кращі люди за тебе у хмари,
гірші люди за тебе у спальні,
пам'ятаєш набої — замало,
пам'ятаєш, що люті — достатньо.

Чи люблю тебе не питай,
бо любов моя не мине...
Ти за край ідеш... Так за край!
Щоб залишити мені мене.

Я хотіла тобі дати рай,
та Диявол його не мине…
Не щади його, а карай!
Щоб залишити мені мене.